Історія Церкви у відео

 У цьому розділі зібрані деякі відео з розповідями про історію української Церкви

Єпископські свячення Мукачівського єп. Андрія Бачинського

Свідок княжих часів. Монастир у Підгірцях – літописному Пліснеську

Берестейська унія і передумови Ужгородської унії

«Атлант єдності»: Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський

Соціальне вчення Церкви у катехизмі священномученика Йосафата Кунцевича

Шлях Почаївського монастиря в Унійну Церкву: передумови, обставини та історія прийняття рішення 1712 року

Як Почаївський монастир став унійним (греко-католицьким)

Луцько-Острозька єпархія, Почаївський монастир і унійна ідея (кін. 17- поч. 18 ст.)

Греко-католицька спадщина Почаївської лаври

Почаївський василіянський монастир в українській культурі та історичній пам’яті

Лев Кішка – митрополит родом з Ковеля

Київські і Галицькі митрополити як святителі Мукачівських єпископів

Як Київська митрополія допомогла у справі канонічного заснування Мукачівської єпархії

Життя і спадщина о. Йоаникія Базиловича ЧСВВ

«За часів блаженної унії» - унійна спадщина Поділля у творах Анатолія Свидницького

Національна та релігійна ідентичність о. Анатолія Кралицького ЧСВВ

Тернопільський період о. Франца-Ксаверія Бонна, редемпториста

Отець Августин Волошин - священник, меценат, патріот

Василіянський Чин і Церква в Карпатській Україні

Чому не було «возз’єднавчого собору» на Закарпатті?

Отець Іван Хоменко – перекладач Святого Письма українською мовою

Як комуністи закривали василіянські монастирі у Великий піст, Страсний тиждень і Великдень

Іван Прашко – австралійський єпископ родом зі Збаража

А Ви знали про Апостола Закарпаття, про отця Павла Мадяра ЧСВВ?

Творча спадщина о. Атанасія Пекаря ЧСВВ

Заповіт Митрополита Йосифа Велямина Рутського

Уляна Кравченко – відома українська письменниця, яка народилася у містечку Миколаїв біля Львова 16 або 18 квітня 1860 р., а померла 31 березня 1947 р. у Перемишлі. Вона – перша у Західній Україні поетеса, чиї твори стали популярними. Утім, і в спадщині цієї літераторки є вірші, про які за тоталітарних часів зумисне замовчували і про які не українці знають у наші дні. Один із них – «Заповіт Митр. Йосифа Велямина Рутського».

Йосиф Велямин Рутський – київський унійний митрополит у 1613–1637 рр., який багато і жертовно працював для справи церковної єдності і спільно з священномучеником Йосафатом Кунцевичем реформував чернецтво Київської з’єдиненої митрополії. Отож:

Уляна Кравченко

Заповіт Митр. Йосифа Велямина Рутського

Як батько Він пращав ввесь свій народ,

Благав, щоб не блукав у темноті,

Показував йому шлях до висот

І місію його в будуччині…

Як батько Він – З’єдинення патрон,

Лишив для поколінь свій заповіт –

Слова Його, то маніфест – закон –

Наказ: світ істини нести на Схід!

«Слуга смиренний, Рутський Велямин,

Монах і Київський митрополит,

Йде Богу здати звіт за кожний чин.

Дрижу – і тільки віра та – мій щит.

Дрижу – як оправдатися з провин…

У Божій Матері надія вся –

Мене – за хрест, що ніс сам Божий Син,

Бог – не відкине від свого лиця…

Покликаний я перед Божий суд

І жде мене остання боротьба!

З думок, зі слів і з діл – за ввесь свій люд,

Мій судія рахунку зажада…

Взиваю помочі моїх Святих

І заки зложу я за душі звіт,

Ще для братів в Христі з’єдинених,

Як добрий пастир лишу заповіт:

Що Церков та католицька, свята

Нам каже вірити – все вірю я…

Я слухаю Намісника Христа.

За Віру я віддав би і життя.

І жив – і в послусі святім умру –

Для Церкви маю послух і любов…

Спасення тільки в Церкві тій знайду.

За символ віри вмерти я готов…

Благаю – прошу прощення усіх,

Що їх я образив. Вмить злине дух,

Простіть мені, мій поневольний гріх…

Наслідуйте лиш добрих, божих слуг.

Пращаю з серця глибини тим всім,

Що наставали на моє життя –

Їх гріх хай не паде на їхній дім –

Нехай до істини навернуться…

А монахів і світських пан-отців

Благаю, щоб трудились згідно враз –

Щоб береглись пониження братів,

Та, щоб спасали душі – в бурі час…

Наступника мойого прошу ще:

Нехай дочасне й духове добро

Церковне збільшує і береже…

Рахунку зажадає Бог за всьо…

Святої Унії всі бережіть,

Несіть між люд горючий смолоскип…

Єднайте в вірі з Заходом наш Схід…

Най сонце правди освітить і глиб!..

Горі серця! Горі! Надходять дні –

Важкі дні боротьби… час бур і гроз…

На сторожі любов! Молюсь за вас!

Крізь муки й труд хай поведе Христос!..

Єпископи – з любови до Христа –

Нехай з митрополитом творять звязь!..

Ділами – так для спільного добра

Ствердять, що влада їх – то Церкви князь…

З любови до Христа звершіть мій Чин…

У єдності тривайте – як скала!

Най буде стадо й пастир лиш один,

Не наглядають пастирів своїх!..

Най лишуть їм – їх наміри і шлях –

Над ними влада їх – над ними Бог…

Про всіх ще заки серця жар не згас,

Я пам’ятаю. Молюся за вас…

Сповніть повинність – а прийде той час

Всіх, що лишаю – стріну знов – аж там…»

Вмер Веленеть… Та ввесь не вмер… Живе…

Святі вогні запалює в серцях –

І клич Його до З’єднання веде,

Рве нас вперед – хоч кров’ю злитий шлях…

Той клич скрізь гомонить… кріпшає тон,

Той клич лунає по Зелений Клин…

Месіянізму нашого патрон,

То Він – князь Церкви, Рутський Велямин.

8. ІІ. 1937.

Про зрадників у рясах

Церква і політика або чим загрожує зрада

Якось вже неодноразово думав, що історія зі зрадництвом деяких (сподіваюся, не багатьох) священиків УПЦ МП на Донбасі, їх підтримка ворога рідної держави - це зовсім не нове якище в історії. Були такі й колись... Але так я собі роздумував і не гадав нічого поки про це писати. Аж ось поїхав до Львова і на книжковому базарі, що Федорова, знайшов собі за 5 грн книжку Єжи Едигея "Стріла з Еламу". Що маю певні сентименти до історії Шумеру та Еламу ще зі студентських років, пропустити видання 1968 (!) року не зміг. Уже їдучи назад, почав читати. І натрапив на такий пасаж: "Набонід слушно вважав, що варто оборонятися в межах мурів міста. Та сталося, одначе, по іншому. Коли армія Кіра підійшла під Вавилон, жерці Мардука відчинили брами. Балтазар ще намагався боронитися на терені королівського палацу, але згинув у тій сутичці в 539 р. до н. е. Відчиняючи брами перському нападнику, жерці Мардука розраховували на те, що під пануванням нового короля закріплять свою владу. Проте їх спіткало розчарування. Кір справді склав богові офіри і підтвердив релігійні вольності підкорених просторів, але обложив їх податками, які мусіли сплачувати також жерці. Відтоді Вавилон став тільки одним із багатьох міст Перської імперії. За панування наступників Кіра - Камбіза, Дарія і Ксеркса, Вавилон знову намагався відновити здобути незалежність, але спроби ті були даремними. Останній із них, за часів Ксеркса, було криваво придушено. Переможець зруйнував оборонні мури міста, вивіз латунні брами і золотий скарб Мардука, а його святиню - Есагілу, перетворив на руїни. Жерці Мардука зібрали плоди своєї зради."

Отакі от паралелі... Таки історія чогось може навчити. Звісно, Вавилон заслуговував на кару. Біблійне "Mene, mene, tekel, uparsin" з'явилося на вапні стіни царського палацу Валтасара недарма (Дн. 5,25)... Але, як писав Шевченко "якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя". Варто вже над цим задуматися й зробити висновки. І не тільки політикам, а мільйонам простих людей, які досі шанують отих "жерців Мардука". Зокрема, на Донбасі, хоч не тільки там. _________________________

Оригінал польською: Jеrzy Edigey. Strzała z Elamu, 1968. S. 240 "Nabonid słuzsnie uważał, że należy bronić się w obrębie murów miasta. Stało sie jednak inaczej. Kiedy armija Cyrusa nadciągnęła pod Babilon, kapłani Marduka otworzyli bramy. Baltazar usiłował jeszcze bronić się na terenie pałacu królewskiego i zginął w tej walce w r. 539 p.n.e. Otwiarejąc bramy perskiemu najeźdźcy, kapłani Marduka liczyli na to, że pod panowamiem nowego króla utrwalą swoją władzę. Spotkał ich jednak zawód. Cуrus złożył wprawdzie bogowi ofiary i potwerdził wolność religijną podbitych obszarów, ale obciążył je podatkami, które musieli płacić także kapłani. Odtąd Babilon stał się już tylko jednym z licznych miast imperium perskiego. Za panowania następców Cyrusa - Kambyzesa, Dariusza i Kserksesa, Babilon znów usiłuje odzyskać niepodległość, ale zrywy te są daremne. Ostatni, za czasów Kserksesa, zostaje krwawo stłumiony. Zwycięzca burzy mury obronne miasta, wywozi spiżowie bramy i złoty posąg Marduka, a jego świątynię - Esagila zamienia w gruzy. Kapłani Marduka zbierają plony swojej zdrady."

Скарг немає

Чим небезпечне мовчання

А ви знаєте, що жити нам усім насправді дуже і дуже добре? Ні-ні, я не жартую — про це свідчить державна статистика! У нас ніхто ні на що не скаржиться, особливо на чиновників та керівників, добробут ось-ось зросте, а гонорові ми настільки, що вже навіть на державному рівні сумніватися почали, чи потрібна нам ота Європа з її зоною вільної торгівлі... Може, краще Росія та Китай? І головне — всі мовчать та кивають. Говорять тільки Шустер та Кисєльов. Та ще й як впевнено, авторитетно.

Але не буду про політику. Погляньмо на Тернопіль, на те, що мало зачепити всіх нас. Маршрутки немиті — мовчимо! Компослуги дорожчають, а якість їх не зростає — мовчимо! Податкові канікули для підприємців і “зниження податку на прибуток з 2011 р. До 19%, з наступним щорічним зниженням на 1% до 16%” не запровадили. Народ, якщо не брати до уваги нечисленні гурти пікетувальників, - мовчить. А ці полегшення обіцяли не якісь там клерки — сам теперішній президент у своїй програмі з назвою “Україна — для людей”!

Я у жодному разі не закликаю до акцій протесту. Я не належу до якоїсь політсили чи підпільної організації. Я просто дивуюся, чому всі мовчать та ще й обурюються тишком, що жити стає гірше. Адже, коли ніхто офіційно не скаржиться, то, виходить, все — добре.

Нещодавно я вкотре почув цитату з німецького протестантського пастора та антифашиста Мартіна Німьоллера: “Коли прийшли за комуністами, я - мовчав, тому що я не комуніст. Коли прийшли за католиками, я - мовчав, тому що я не католик. Коли прийшли за євреями, я - мовчав, тому що я не єврей. Коли прийшли за мною, уже нікому було мене захищати”.

Отож усі мовчать або згідно з Німьоллером, або тому, що у нас справді все добре.

Смерть однієї меншини?

Йосиф Юрчишин, мій старший колега і голова Регіональної організації Словацького синдикату журналістів, надіслав із Пряшева одну цікаву статтю з думками Івана Гатя про перепис населення у Словаччині. Власне публікація присвячена виходу книги батька і сина Миколи та Олександра Мушинок “Narodostná menšina pred zánikom” – вона про українців цієї країни.

Так от “якщо у всіх 260 селах нинішньої Східної Словаччини до руської (русинської) національності голосилося в 1881-1910 роках більше ніж 50% їх мешканців, то під час перепису населення в 2001 році лише в 104-х селах до русинської, української, російської національностей, разом узятих, зголосилося 20 і більше відсотків їх мешканців. Це свідчить, що протягом останніх сто років 156 руських (українських) сіл стали словацькими,” пише автор. Не буду багатослівним, але мені – прикро! І я просто не можу зрозуміти-сприйняти претензії на щирість почуттів тих людей, які нібитоі з світоглядних переконань розколюють українців, вигадавши русинів і забувши при цьому, що назва ця – органічне самонайменування усіх українців у Середньовіччі, а галичан і жителів Карпатської України – ще й до початку ХХ століття.

У 1929 році газета “Діло” писала, як один поляк під час мітингу у Львові заявив, що українці – хитромудра німецька вигадка. Видання відреагувало словами: “шкода, що пан не німець”. Мовляв, вигадав би щось теж щось оригінальне. Так от до чого веду – як у Словаччині суперечки русинів з українцями призводять тільки до збільшення чисельності “нових словаків”, так в Україні суперечки (і тут варіант таборів більш розмаїтий) матимуть результатом тільки зростання чисельності якоїсь іншої народності. Уже цікаво, якими будуть результати українського грудневого референдуму і чи, якщо можна буде порівняти їх із попередніми, не стануть більш обґрунтованими твердження, що ми і в Україні постійно наражаємося на ризик стати меншиною, яка через свою бездіяльність сама актуалізує питання своєї смерті?