Про зрадників у рясах

Церква і політика або чим загрожує зрада

Якось вже неодноразово думав, що історія зі зрадництвом деяких (сподіваюся, не багатьох) священиків УПЦ МП на Донбасі, їх підтримка ворога рідної держави - це зовсім не нове якище в історії. Були такі й колись... Але так я собі роздумував і не гадав нічого поки про це писати. Аж ось поїхав до Львова і на книжковому базарі, що Федорова, знайшов собі за 5 грн книжку Єжи Едигея "Стріла з Еламу". Що маю певні сентименти до історії Шумеру та Еламу ще зі студентських років, пропустити видання 1968 (!) року не зміг. Уже їдучи назад, почав читати. І натрапив на такий пасаж: "Набонід слушно вважав, що варто оборонятися в межах мурів міста. Та сталося, одначе, по іншому. Коли армія Кіра підійшла під Вавилон, жерці Мардука відчинили брами. Балтазар ще намагався боронитися на терені королівського палацу, але згинув у тій сутичці в 539 р. до н. е. Відчиняючи брами перському нападнику, жерці Мардука розраховували на те, що під пануванням нового короля закріплять свою владу. Проте їх спіткало розчарування. Кір справді склав богові офіри і підтвердив релігійні вольності підкорених просторів, але обложив їх податками, які мусіли сплачувати також жерці. Відтоді Вавилон став тільки одним із багатьох міст Перської імперії. За панування наступників Кіра - Камбіза, Дарія і Ксеркса, Вавилон знову намагався відновити здобути незалежність, але спроби ті були даремними. Останній із них, за часів Ксеркса, було криваво придушено. Переможець зруйнував оборонні мури міста, вивіз латунні брами і золотий скарб Мардука, а його святиню - Есагілу, перетворив на руїни. Жерці Мардука зібрали плоди своєї зради."

Отакі от паралелі... Таки історія чогось може навчити. Звісно, Вавилон заслуговував на кару. Біблійне "Mene, mene, tekel, uparsin" з'явилося на вапні стіни царського палацу Валтасара недарма (Дн. 5,25)... Але, як писав Шевченко "якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя". Варто вже над цим задуматися й зробити висновки. І не тільки політикам, а мільйонам простих людей, які досі шанують отих "жерців Мардука". Зокрема, на Донбасі, хоч не тільки там. _________________________

Оригінал польською: Jеrzy Edigey. Strzała z Elamu, 1968. S. 240 "Nabonid słuzsnie uważał, że należy bronić się w obrębie murów miasta. Stało sie jednak inaczej. Kiedy armija Cyrusa nadciągnęła pod Babilon, kapłani Marduka otworzyli bramy. Baltazar usiłował jeszcze bronić się na terenie pałacu królewskiego i zginął w tej walce w r. 539 p.n.e. Otwiarejąc bramy perskiemu najeźdźcy, kapłani Marduka liczyli na to, że pod panowamiem nowego króla utrwalą swoją władzę. Spotkał ich jednak zawód. Cуrus złożył wprawdzie bogowi ofiary i potwerdził wolność religijną podbitych obszarów, ale obciążył je podatkami, które musieli płacić także kapłani. Odtąd Babilon stał się już tylko jednym z licznych miast imperium perskiego. Za panowania następców Cyrusa - Kambyzesa, Dariusza i Kserksesa, Babilon znów usiłuje odzyskać niepodległość, ale zrywy te są daremne. Ostatni, za czasów Kserksesa, zostaje krwawo stłumiony. Zwycięzca burzy mury obronne miasta, wywozi spiżowie bramy i złoty posąg Marduka, a jego świątynię - Esagila zamienia w gruzy. Kapłani Marduka zbierają plony swojej zdrady."