Історія Церкви у відео

 У цьому розділі зібрані деякі відео з розповідями про історію української Церкви

Єпископські свячення Мукачівського єп. Андрія Бачинського

Свідок княжих часів. Монастир у Підгірцях – літописному Пліснеську

Берестейська унія і передумови Ужгородської унії

«Атлант єдності»: Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський

Соціальне вчення Церкви у катехизмі священномученика Йосафата Кунцевича

Шлях Почаївського монастиря в Унійну Церкву: передумови, обставини та історія прийняття рішення 1712 року

Як Почаївський монастир став унійним (греко-католицьким)

Луцько-Острозька єпархія, Почаївський монастир і унійна ідея (кін. 17- поч. 18 ст.)

Греко-католицька спадщина Почаївської лаври

Почаївський василіянський монастир в українській культурі та історичній пам’яті

Лев Кішка – митрополит родом з Ковеля

Київські і Галицькі митрополити як святителі Мукачівських єпископів

Як Київська митрополія допомогла у справі канонічного заснування Мукачівської єпархії

Життя і спадщина о. Йоаникія Базиловича ЧСВВ

«За часів блаженної унії» - унійна спадщина Поділля у творах Анатолія Свидницького

Національна та релігійна ідентичність о. Анатолія Кралицького ЧСВВ

Тернопільський період о. Франца-Ксаверія Бонна, редемпториста

Отець Августин Волошин - священник, меценат, патріот

Василіянський Чин і Церква в Карпатській Україні

Чому не було «возз’єднавчого собору» на Закарпатті?

Отець Іван Хоменко – перекладач Святого Письма українською мовою

Як комуністи закривали василіянські монастирі у Великий піст, Страсний тиждень і Великдень

Іван Прашко – австралійський єпископ родом зі Збаража

А Ви знали про Апостола Закарпаття, про отця Павла Мадяра ЧСВВ?

Творча спадщина о. Атанасія Пекаря ЧСВВ

Статті про Йосифа Сліпого

Йосиф Сліпий (17 лютого 1892 - 7 вересня 1984) - Глава УГКЦ, багаторічний в'язень радянських таборів, але й великий вчений: історик Церкви та богослов. Народився у селі Заздрість теперішнього Теребовлянського району Тернопільської області, закінчив Українську державну гімназію у Тернополі, Львівську духовну семінарію. Докторську дисертацію (докторат) захистив в Інсбруку, студіював у Римі. 30 вересня 1917 р. отримав священичі свячення від митрополита Андрея Шептицького в Уневі. Перед ним відкривалася велика наукова кар'єра. Але йому судилося стати не тільки вченим і душпастирем. Він став людиною-символом - символом незламності перед тоталітаризмом, який власним життям засвідчив, що варто надіятися, молитися і працювати для добра свого народу, а далі - Божа справа. Йосифа Сліпого у чомусь можна порівняти зі старозавітним Мойсеєм, якому випало водити народ 40 років по вигнанні, але який не міг увійти до Обіцяної Землі. Він помер у 1984 р. і не дожив неповних три роки до Заяви про вихід УГКЦ з підпілля 4 серпня 1987 р. Ці статті - про невідомого Йосифа Сліпого, якого я відкриваю для себе і досвідом відкриття якого хочу поділитися з іншими. Не шукайте тут якогось стрункого задуму біографії. Може колись...

Статті:

• Як Йосиф Сліпий вчився у Тернополі // "20 хвилин" (Тернопіль), 22 грудня 2013.
• Йосиф Сліпий - спогади про Тернопіль // "20 хвилин" (Тернопіль), 4 жовтня 2015.
• Йосиф Сліпий: "Поставте собі питання, що про вас одного дня скаже історія" // "Український тиждень", 17 лютого 2017.
• Йосиф Сліпий і Закарпаття // Релігійно-Інформаційна Служба України, 21 квітня 2017.
• Спадщина патріарха Йосифа Сліпого зібрала українських дослідників у Римі // Релігійно-Інформаційна Служба України, 25 липня 2017.
• Любов до природи: маловідоме захоплення патріарха Йосифа Сліпого // Релігійно-Інформаційна Служба України, 3 жовтня 2017.

My native chaos

Ukraine: My native chaos

I feel I must write this text. So, we in Ukraine can see that situation in our country changes to bad way. And many people complain that our oligarchs guilty. On the other hand Ukrainians don't understand that they also guilty. For instance when businessmen go to the house of parliament for the picket, veterans of Afghanistan keep silence. Somebody even can say: "Oh! That hagglers! They always need more and more preferences". And when parliament deny to pay pensions for veterans of Afghanistan and Chernobyl disaster, businessmen keep silence because "we have so many false veterans". And all nation start to think not about the way to the democracy but about "hagglers", "false veterans" and "irresponsible power".
We keep silent precise always. We don't control our state and it becomes like a ghost - it exists but we are not sure in this.
As result all we are losers. And we have our own national chaos. We can change all if we understand it. We are living during 20 years in own state but we didn't created our common idea and ideals yet.
Sorry for possible grammatical mistakes - my native language is Ukrainian.

Скарг немає

Чим небезпечне мовчання

А ви знаєте, що жити нам усім насправді дуже і дуже добре? Ні-ні, я не жартую — про це свідчить державна статистика! У нас ніхто ні на що не скаржиться, особливо на чиновників та керівників, добробут ось-ось зросте, а гонорові ми настільки, що вже навіть на державному рівні сумніватися почали, чи потрібна нам ота Європа з її зоною вільної торгівлі... Може, краще Росія та Китай? І головне — всі мовчать та кивають. Говорять тільки Шустер та Кисєльов. Та ще й як впевнено, авторитетно.

Але не буду про політику. Погляньмо на Тернопіль, на те, що мало зачепити всіх нас. Маршрутки немиті — мовчимо! Компослуги дорожчають, а якість їх не зростає — мовчимо! Податкові канікули для підприємців і “зниження податку на прибуток з 2011 р. До 19%, з наступним щорічним зниженням на 1% до 16%” не запровадили. Народ, якщо не брати до уваги нечисленні гурти пікетувальників, - мовчить. А ці полегшення обіцяли не якісь там клерки — сам теперішній президент у своїй програмі з назвою “Україна — для людей”!

Я у жодному разі не закликаю до акцій протесту. Я не належу до якоїсь політсили чи підпільної організації. Я просто дивуюся, чому всі мовчать та ще й обурюються тишком, що жити стає гірше. Адже, коли ніхто офіційно не скаржиться, то, виходить, все — добре.

Нещодавно я вкотре почув цитату з німецького протестантського пастора та антифашиста Мартіна Німьоллера: “Коли прийшли за комуністами, я - мовчав, тому що я не комуніст. Коли прийшли за католиками, я - мовчав, тому що я не католик. Коли прийшли за євреями, я - мовчав, тому що я не єврей. Коли прийшли за мною, уже нікому було мене захищати”.

Отож усі мовчать або згідно з Німьоллером, або тому, що у нас справді все добре.

Смерть однієї меншини?

Йосиф Юрчишин, мій старший колега і голова Регіональної організації Словацького синдикату журналістів, надіслав із Пряшева одну цікаву статтю з думками Івана Гатя про перепис населення у Словаччині. Власне публікація присвячена виходу книги батька і сина Миколи та Олександра Мушинок “Narodostná menšina pred zánikom” – вона про українців цієї країни.

Так от “якщо у всіх 260 селах нинішньої Східної Словаччини до руської (русинської) національності голосилося в 1881-1910 роках більше ніж 50% їх мешканців, то під час перепису населення в 2001 році лише в 104-х селах до русинської, української, російської національностей, разом узятих, зголосилося 20 і більше відсотків їх мешканців. Це свідчить, що протягом останніх сто років 156 руських (українських) сіл стали словацькими,” пише автор. Не буду багатослівним, але мені – прикро! І я просто не можу зрозуміти-сприйняти претензії на щирість почуттів тих людей, які нібитоі з світоглядних переконань розколюють українців, вигадавши русинів і забувши при цьому, що назва ця – органічне самонайменування усіх українців у Середньовіччі, а галичан і жителів Карпатської України – ще й до початку ХХ століття.

У 1929 році газета “Діло” писала, як один поляк під час мітингу у Львові заявив, що українці – хитромудра німецька вигадка. Видання відреагувало словами: “шкода, що пан не німець”. Мовляв, вигадав би щось теж щось оригінальне. Так от до чого веду – як у Словаччині суперечки русинів з українцями призводять тільки до збільшення чисельності “нових словаків”, так в Україні суперечки (і тут варіант таборів більш розмаїтий) матимуть результатом тільки зростання чисельності якоїсь іншої народності. Уже цікаво, якими будуть результати українського грудневого референдуму і чи, якщо можна буде порівняти їх із попередніми, не стануть більш обґрунтованими твердження, що ми і в Україні постійно наражаємося на ризик стати меншиною, яка через свою бездіяльність сама актуалізує питання своєї смерті?

День, що мав би єднати

Декілька слів про "День Перемоги"

Чи потрібний червоний прапор на адміністративних будинках 9 травня? Тема дражлива, адже, згідно з результатами нещодавнього опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг”, ідею підтримують 55% громадян, а не підтримують – 30. 15% – не визначилися.

Червоний прапор – привід для того, щоб організувати велику сварку та зробити непомітними справжні проблеми – духовні та економічні. Червоне полотнище є прекрасним матеріалом, що затьмарює навіть “значні” результати 22-х реформ президента. Відтак результат очікуваний – всі починають говорити про стяги і забувають, що “жити стане краще вже завтра”. От тільки легше від цього українцям не буде. І ветеранам теж – стрес погано впливає на серцево-судинну і нервову систему. Навіть травлення погіршується…

Не хотілося б думати про те, що хтось зумисне псує ветеранам настрій, але день, який би мав нас усіх об’єднувати, швидше всього, як завжди, стане просто виставою: хтось ітиме з прапором під прикриттям міліції, а хтось прагнутиме цьому перешкодити. Буде і третя сторона – представники її найнижчої ланки це ті, хто уже зараз продає обов’язкові червоні знамена навіть по 300 гривень, як повідомила одна радіостанція. Для одних – свято, для других – траур, а для третіх – поповнення капіталу. І у вирі подій всі призабудуть, що й вояки УПА воювали проти фашизму і для них перемога над цим загарбником – теж свято. Та на "упівців" політики з “більшості” просто не роблять ставки, бо для них (і для їхніх нащадків) не тільки Гітлер, а й Сталін був ворогом. До того ж їх менше, ніж ветеранів Червоної армії. А меншість завжди легше демонізувати на догоду певним інтересам.