Володимир Лучаківський та його поезія

Володимир Лучаківський.
Фото із фондів Тернопільського
обласного краєзнавчого музею

Володимир Лучаківський (19 березня 1838 р. — 19 квітня 1903 р.) відомий здебільшого у Тернополі і серед тернополян. Його іменем назвали тернопільську вулицю і премію, його портрет висить у сесійній залі Тернопільської міської ради. Він — син пароха приміського села Довжанка, адвокат, громадський діяч і тернопільський бурмістр. Саме за його каденції у Тернополі з'явилися такі блага цивілізації, як електрика, каналізація, телефон, водогін... Тепер майже ніхто не знає, що В. Лучаківський заснував Парк здоров'я у селе Великі Гаї, що тоді належали до міста. Цей парк тернополяни називали Лучаківкою.

Вважаю, що В. Лучаківського у наші дні призабули незаслужено. Адже, за словами відомого українського правника, політика, громадського діяча, публіциста, письменника та організатора кооперативного рухі Євгена Олесницького (5 березня 1860 р. — 26 жовтня 1917 р.), у другій половині ХІХ ст. він був "найвизначнішою одиницею між тернопільськими русинами, і взагалі на Поділлі".

В. Лучаківський переписувався з Іваном Франком і навіть захищав його інтереси у суді. Адже Каменяра у 1898 р. звинувачували у побитті  чоловіка на прізвище Підгайний. Мовляв, це сталося під час якихось зборів у нашому місті. Однак із великим письменником адвоката пов'язувала не тільки юридична практика, а й літературна діяльність. Зокрема, В. Лучаківський передав І. Франку етнографічні матеріали, які той видав у першому томі збірника “Галицько-руські народні приповідки” у 1901 р. А ще твори обох діячів знаходимо в одних альманахах, як от у "Ватрі" за 1887 р. Опріч того, В. Лучаківський відомий як автор прозових творів. Він же писав власні п'єси і перекладав їх з польської та німецької.

Літературна діяльність В. Лучаківського залишається малознаною навіть серед фахівців. Її досі аналізують побіжно. Для загалу ж спадщина тернополянина залишається майже недоступною — мало кому до снаги ритися у старих часописах. Тут подаю частину поетичного доробку В. Лучаківського — адаптований до сучасної мови вірш "Степ" (також за першими рядками цей твір підписують як "Гей, на Русі світ прекрасний").

Уперше "Степ" надрукували у 1860 р. у збірнику "Зоря галицкая яко альбум на год 1860" на честь митрополита Григорія Яхимовича (на митрополичому престолі перебував із 28 березня 1860 р. до 29 квітня 1863 р.).
Якщо часом у когось є поема В. Лучаківського "Смерть князя Олега", то ласкаво прошу надіслати. Адаптую до сучасної мови і викладу для загального читання.

Володимир Мороз, Тернопіль

Степ

Гей, на Русі світ прекрасний

Як сягає неба склеп —

Чудні гори, води ясні,

Рай-поля, чарівний степ!

Хтось там любить верховини,

Місто, чи своє село,

Я люблю лише рівнини,

А найбільше степ люблю.

Нема землі за степ чудніше,

Нема свободи десь такої,

В степу повітря найчистіше,

І найкрасніший Божий світ!

Небесний схил там розгорнувся,

Немов широкий луг вкруги,

Сонце світло розливає,

Так ніби променем одним.

Куди поглянеш вільним оком:

Рівня́ і рі́вня все...

Так, як то степом ген широким

Прямує шлях у небеса.

Довкола, мов шовковий килим,

Розстеляється бур'ян,

Десь-кудись, немов то острів

Маяк стирчить або ж курган.

Не вздриш тут смертних діл,

Ні сіл, ні корчем не уздриш, —

Замість корчми лише могила,

А замість сіл — то хутір лиш.

І так мамотньо в тій рівнині,

Такий спокійний обшир весь, —

Так, ніби в першій днині світу,

Коли його створив наш Бог.

І хоч часóм та синь небесна

Заховаєсь тьмою туч,

То і хмара тут чудесна:

Степ шумить і грає дуж!

Громовиця хмари кришить,

Піднебесся озарить,

Степ як море світла сяє,

І як море клекотить.

Та не довго туча в'ється, —

Проясниться знов в степу,

І природа вся могутня

Дише солодко — люблю!

Небо знову їй сміється, —

Тихо й втішно навкруги

Лиш пташина десь зірветься,

Зашумить понад степи.

Або з далі заіржить десь

Степових коней табун,

А чи вітер десь застогне

Ніби пучком срібних струн.

Відпочинеш тут в роздоллі,

Огорожі скель чи хат

Не гнітять тебе невольно,

Люди світу не мутять.

Тут живеш якось інакше —

Дико, вільно, буйно так!

Хоч і серце не козаче,

В степу мислиш, як козак!

Тож, хоч інший любить гори,

Дехто — в місті жить волів, —

Я широкі лиш простори,
А найбільше степ злюбив!